ЛІТЕРАТУРНЕ КРАЄЗНАВСТВО

     У контексті епохи національного відродження, під знаком якої ми живемо нині, література рідного краю сприймається як одне з найважливіших народознавчих джерел. Літературне краєзнавство поступово займає належне місце у навчанні та вихованні учнів.

     Кожен художній твір, пов'язаний з нашим краєм, – живий документ епохи і людської свідомості. Із художньої літератури постає прекрасний і романтичний образ рідного краю, з яким єднають нас корені роду і враження дитинства. Ця література навчає юні душі любити і цінувати Вітчизну, гордитися її пред­ківською славою, відчувати свою пряму причетність до долі цієї землі, до її сучасного і майбутнього. А без малого па­тріотизму, тобто любові до рідного куточка, рідного краю, немає й патріотизму великого – любові до України, до сво­го народу.

     В нашій школі проводиться робота щодо ознайомлення учнів із історико-літературними традиціями Олександрійщини, життям і творчістю письменників-земляків, організовуються  зустрічі з визначними особистостями краю, фольклорні свята.

     Красу рідної  землі оспівала у своїх творах олександрівська поетеса Кундіренко Надія Никифорівна.

     

Автобіографія

Я піснею долю вінчаю,

Хоч немало було гіркоти.

Друзів  в хаті своїй зустрічаю

І бажаю людям доброти

     Я народилася в далекому 1945 році  в селі Олександрівка, в родині колгоспників. Тридцять років моя мати працювала телятницею.  Без вихідних , із раннього ранку і допізна.

            Звісна річ, що там, коло телят, виросла і я, бо матері ж і вдома треба було їсти зварити, і випрати, і садити, і копати город… Там у мене і виховувалася любов до праці.

    Я чомусь ніколо не згадую про те, що бідно жили і недоїдали. А те, що мені не було кому читати книжок, це в пам’яті залишилось болючою згадкою. Мати була неписьменною. Мій дід будував школу, це нинішнє приміщення сільради. Дід помер у 35 років.У бабусі залишилося четверо дітей. Так і виросли діти безграмотними.

    Коли я йшло до школи, мене зразу не прийняли, бо було багато дітей, а мені ще не було повних сім років. Та я постійно ходила, і мене таки зарахували до першого класу.

          Закінчила школу 1963 року і відразу ж поїхала до Полтави навчатися у школі ФЗН при Полтавській прядильній фабриці.

     Тоді в мене було і улюблене заняття: співала у фабричному ансамблі «Горлиця». Пригадую 1967 рік, 50- річчя Великого Жовтня, виступ нашого колективу «Горлиця» у Києві, у палаці культури «Україна». Після виступу у консерваторії імені В.Лисенка нашому колективу присвоїли звання народного, а керівнику – звання заслуженого діяча мистецтв України. У «Горлиці» я співала більше 6 років. Це все залишилося в пам’ яті до сих пір найсвітлішим спогадом.

        Останнього дня, коли я розраховувалась із фабрики, художній керівник Левченко Г.С. запропонував мені працювати над голосом і обіцяв роботу у філармонії. Досі шкодую, що не пішла шляхом мелодії.

                 Після фабрики ще рік навчалася у школі майстрів сільського будівництва. Сім років працювала в Шишацькому міжколгоспному шляхобудівельному відділі.

    Через сімейні обставини довелося залишити той чудовий колектив  і повернутися додому.

      Вісім років  працювала касиром у колгоспі. А потім майже 10 років - техніком -будівельником у колгоспі. Перед виходом на пенсію працювала завідувачкою МТФ.

        З того часу, як повернулася в село, співаю. У нашому жіночому колективі12 учасниць.

Співаємо українські, російські, білоруські пісні ( це із репертуару «Горлиці»).Веселимо людей у селі. Для мене виступи на сільській сцені – духовний відпочинок.

    Разом із головою сільської ради я опікуюся ветеранами, виконую обов’язки голови Ради ветеранів. Для мене це дорогі люди, бо росла разом із ними. Кожного обов’язково вітаємо з днем народження, а то і просто теплим словом підтримуємо людину.

          Найдорожчі для мене люди -   мої діти, донечка і син. Це найбільша моя святиня і моя гордість. Це найкращі  в моєму  житті  надії та сподівання .

Освідчення в любові до України

Ну хто сказав, що Україну не люблю.

Таке могла сказать лише лиха людина,

бо кожен звук, промінчик я ловлю,

І кожний раз в думках з тобою, Україно.

Люблю своє село, Люблю ті верби, 

що схилилася над ставом.

У ньому я живу уже давним – давно,

 І кожний раз я озиваюся про нього теплим словом.

Люблю я слухать, як співають солов’ї, 

Люблю я рідну українську мову.

Люблю по – особливому своїх людей в селі,

І вами я горджуся знову й знову.

     Тут будувалися мої діди,

     Тут тяжко працювала моя мати.

     Мій дядько добровільно попросивсь на фронт,

     Пішов у вічність Батьківшину захищати.

  Я народилась тут в селі,

  Я тут живу, і тут моє коріння.

  Я чесно прожила на цій землі,

  Бо так наказує мені моє сумління.

     Мене хвилює доля  всіх людей,

     Хвилює доля України.

     Ну як же бути жити робітник і селянин?

     І як складеться доля кожної маленької дитини?

Не одиницям – треба жить заможно всім,

Тільки тоді буде заможною країна.

Нехай буде в достатку кожен дім, 

Тоді й гордитимусь тобою, Україно.

          А Україну я свою люблю,

         Люблю співати українську пісню

         Люблю ту землю, на якій живу,

         І до кінця я залишусь  тій любові вірна.