ОЛЕКСАНДРІВКА ТУРИСТИЧНА

Олександрівка: пам’ять століть

  

Стежками рідного села Олександрівка

    

 
     Наприкінці XVІІІ століття, близько 1763 року, на території, що належала запорізьким козакам, в долині річечки Рать, виникло поселення, яке отримало назву Ратьківка.

    Хто були перші поселенці і в якому році вони заселили долину, встановити важко. Можливо це були втікачі від кріпосного гніту з інших українських земель, або, що не менш вірогідно, сім’ї січовиків, які селилися в межах запорізьких вольностей.

    Матеріалів, що змогли б розповісти про перші сто років існування села, знайти не вдалося. Збереглися лише статистичні дані „Результатів подвірного перепису Олександрійського повіту 1886 року”, де вказується, що в 1839 році село було перейменоване в містечко, яке стало волосним центром. Скоріше всього, що в цей період воно й дістало назву Богоявленське

   Постановою ВУЦВК від 7 березня 1923р. „Про адміністративно – територіальний поділ України”, був ліквідований поділ на повіти і волості. З цього періоду містечко Богоявленське було перейменовано в село Ворошилівку, а з 1957 року на честь Героя Радянського Союзу Жежері Олександра Юхимовича село було перейменовано в Олександрівку. Ця назва збереглася до нашого часу.

     

Запрошуємо у віртуальну мандрівку Олександрівкою!

 Під час першої російської революції 1905- 1907 рр. жителі Богоявленського виступили проти поміщика - самовільно вирубували ліс, розбирали хліб з панських складів. Один із керівників цих виступів - селянин Т. С. Кищенко був засуджений до заслання на 7 років.

     У лютому 1918 року в селі встановлено Радянську владу. 1924 року виникла комуна ім. Комінтерну.

Ворошилівка ( з 1924 року по 1957рік) в 1932 – 1933 роках відносилася до Олександрійського району Дніпропетровської області. Село розташоване в долині річки Рать, за 15 км. на північний схід від районного центру і залізничної станції Олександрія.

На передодні колективізації в Ворошилівці налічувалося близько 400 селянських господарств з загальною кількістю жителів близько 2400 чоловік . Кількість орної землі становила 6331 десятина. Частина - оброблялася комунарами комуни «Комінтерн», створеної в 1924 році (голова Чуприна Павло Кіндратович), інші землі були в приватній власності ( від 3 до 7 десятин на господарство). На території села розміщувалося 3 ставки, 1 цегельня, 2 вітряні млини, 2 сільмаги, сільський будинок культури (в приміщені церкви), школа ( з 1932 року – семирічка).

В 1929 році було створено три колгоспи: «Зелений клин», «Червоний силач», « Ясна Поляна» в які вступила третина жителів села ( малоземельні та безземельні господарі). В 1930 році 18 сімей підпали під розкуркулення. Дев’ять, із них, виселенні за межі села ( часткове розкуркулення). Інші дев’ять (розкуркулення з конфіскацією) до Сибіру на поселення. В кінці 1930 року розпочався другий етап колективізації. Було створено ще чотири колгоспи: «Червоний шлях», «Червоний ранок», «Нове життя» та «Вільна праця». На початок 1932 року одноосібників не залишилося. В 1933 році ці колгоспи були об’єднані в одне велике господарство.

Провідною галуззю господарства становило зернове землеробство. В колгоспі була стайня для коней, корівник, пташник. З 1932 року працював дитячий садок.

Архівних даних про голодомор знайти не вдалося. За спогадами сельчан, в період голодомору загинуло близько 500 чоловік, але встановити прізвища загиблих вдалося в кількості - 204. Той хто працював у колгоспі отримував раз у день 300 – 400 грамів «затірки» із води та борошна. Таку ж їжу давали дітям у школі, і в дитячому садочку. Похороні бригади, які збирали по весні покійників, в день отримували по 500 грамів гороху із колгоспної комори.

Частина сельчан таємно втікала до Криму. Частина намагалася влаштуватися на роботу до сусіднього радгоспу. Там не тільки годували, а ще давали пайку хліба .

В роки Великої Вітчизняної війни 380 жителів села боролися проти фашистських загарбників, на фронті загинули 176, 73 з них відзначені урядовими нагородами. Уродженець села гвардії сержант О. Ю. Жежеря удостоєний звання Героя Радянського Союзу. В польському місті Ченстохові, при визволенні якого загинув відважний кулеметник, встановлено пам'ятник герою. На честь прославленого земляка назвали односельці його рідне село Олександрівною. Тут височать пам'ятник воїнам-визволителям і обеліск Слави загиблим односельцям.

В Олександрівці народився український радянський письменник заслужений працівник культури УРСР Я. Д. Клименко.

Олександрівський дуб

     Старожили стверджують, що дубу в центрі села більше 100 років. До 40 м. підноситься його стовбур утворюючи величезне шатро. Дуб з непохитністю протистоїть бурям завдяки могутньому корінню, яке проникає на велику глибину, досягає водоносних шарів грунту.
   Дуб з родини букових. Це теплолюбні дерева. Взимку при сильних морозах дуб „стріляє” – раптом тріскається кора утворюючи глибоку рану вздовж стовбура. Вона довго не загоюється, а коли заростає залишається грубий рубець. Дуб в селі Олександрівка реставрований зусиллями громади та за допомогою представників РУНВіри в 2006 році. В 2009 році після бурі Дуб похилився і дав нові тріщини. Була проведена ще одна реставрація.

           

 Святиня Різдва Лева Силенка

    

     В 1966 році в діаспорі була зареєстрована перша громада вірних РУНВіри. Перший Соборний Храм – Святиня Матері України стоїть біля Нью – Йорку, США. На початку 90-х років такі громади були зареєстровані в нашій державі. На сьогоднішній день в Україні їснує більше 40-ка громад.
     Святиня Різдва Лева Силенка побудована в селі Олександрівка на місці де колись стояла хата батьків Лева Силенка - Терентія і Олени Силенків. Автором проекту є Мирослав Марченко. З 2005 року Святиня введена в дію. Кожну першу неділю місяця проводяться свягости (служіння). 27 вересня великий свягост на честь народження Учителя – Лева Силенка.

Ласкаво просимо до Олександрівської ЗШ І-ІІ ступенів

        

       


       

       

       


        

        

       

   

     

В музеї  інформують...

Голоси із небуття

Пекельні цифри та слова
У серці б’ють неначе молот
Немов прокляття, ожива
Рік тридцять третій...                                                      
Голод ... голод ...                                                    

У люті Сталінській страшній
Тінь смерті шастала по стінах
Сім міліонів (Боже мій )
Недолічилась Україна

     Кожна людина, як і все свідоме людство, живе в трьох вимірах: учора, сьогодні і завтра. Вчора - це наша історія. Ми не знали її. А вона - бездонна, невичерпна криниця духу, мудрості, перемог і страждань.

     Кожен народ, якщо він справжній народ, має свою власну історію. Сьогодні, коли ми будуємо на своїй землі свою домівку-державу, без своєї кришталево чистої криниці не впоратись. Але з нашої історичної криниці, починаючи із самісінької поверхні, належить вичерпати багато солоної від горя і сліз води. Це наше громадянське завдання. Скликати живих, небезпам'ятних до тих сіл і хуторів, до тих криниць і спільних ям, куди скидали десятками виснажені тіла наших з вами бабусь і дідусів, матерів і батьків, сестер і братів. І наскладали їх понад сім мільйонів...

     Не сьогодні це сказано: час народжуватись і час помирати, час руйнувати і час будувати, час розкидати каміння і час збирати, час мовчати і час говорити.

    Літа 7441-го від створення світу, літа 1933-го від Різдва христова був в Україні великий голод. Не було тоді ні війни, а ні суші, ні потопу а ні моровиці, а була тільки зла воля одних людей проти інших. І ніхто не знав скільки невинного люду зійшло в могилу – старих , молодих і дітей і ще ненароджених у лонах матерів. 

   Гриценко Володимир Харитонович пам'ятав про голодні роки на Україні, побачене й особисто пережите ніколи не давало йому спокою, і коли в пресі, по радіо і телебаченню появились перші згадки про це, в нього зародилась надія: правда про голод 1933 року на Україні нарешті буде сказана.

      Пішов у свою сільську школу, говорив з вчителями і учнями - вони його зрозуміли. Разом обійшли й опитали старих людей, очевидців цієї трагедії. Так з'явилися записи розповідей, вдалося скласти далеко не повний список жертв голодомору 1933 року в нашому селі.

     Архівних даних про голодомор знайти не вдалося.

    Ратьківка, Богоявленське, Ворошилівка, Олександрівка - це назва одного й того ж села в різні періоди його історії. Село старе, появилось десь в середині 18 століття. Точних цифр кількості дворів і жителів до початку колективізації не можна назвати, приблизно село мало до 400 дворів з населенням 2 - 2,5 тисячі чоловік.

   У 1924 році в колишній економії графа Толстого організувалась, кажуть, перша на Україні комуна, яку назвали іменем Комінтерну. Членами комуни на перших порах були не корінні жителі села, а переселенці з сусіднього Онуфріївського району, села Василівки. Доля жорстоко посміялася над комунарами, світлого майбутнього вони не побудували і не дочекались, а в 1933 році майже всі померли з голоду. Заховували їх у землю де попало і як попало. Недалеко від колишніх графських приміщень, де жили комунари, рили ями, куди і звалювали трупи. Не так давно це місце огородили, а досі по ньому бродили корови і кози.

    Досі не віриться, щоб тут - у житниці України - раптово зник хліб, люди залишилися без зернини. І це в урожайний 32 рік. Пухли старі й малі, вимирали роди й села. Смерть чекала на шляхах, на полі, в хатах. Здавалося, кістлява рука вдень і вночі не випускає своєї кривавої коси.

    1933 рік. Найчорніший час в історії України. У світі не зафіксовано голоду, подібного тому, що випав тоді на долю однієї з найродючіших і благородніших країн.

А люди біднії в селі,
Неначе злякані ягнята,
Позамикалися у хатах
Та й мруть...
Сумують комини без диму,
А за городами, за тином
Могили чорнії ростуть...

     То був страшний рік: повивозили з села все, що можна було їсти. Відбирали в людей картоплю, буряки, квасолю, сою - все їстівне. Почали масово вмирати малі діти, а потім літні й хворі люди. Вмирали цілими сім'ями, родинами. Люди пухли від голоду, тратили розум і розсудок, вмирали в тяжких муках. їли все що, що попадало на очі: всякі трави, листя, облузані качани кукурудзи. Зима 1932-33 років була сувора, холодна: горобці злітались до колгоспних конюшень, люди зачиняли двері, вікна, ловили їх і їли. Весною багатьох врятували ховрашки , яких виливали водою з нірок. Весною почали здихати коні, їм теж не було чого давати їсти. В селі на колгоспному дворі поставили великий казан, рубали конячі трупи, варили в цьому казані, але всім не доставалось.

    В одного дядька сестра жила в сусідньому селі, вона убила й поїла двох своїх маленьких дітей. Брат, довідавшись про це, убив сестру, його засудили на два роки позбавлення волі. Можливо, тюрмою він врятувався від голодної смерті, бо там давали пайку хліба.

Весною в школі після уроків почали варити обіди - рідесеньку затірку з борошна, по 300-400 грам одна порція. Останній урок перетворювався на каторгу, бо вся увага була спрямована на те, аби першому вискочити з класу і зайняти місце в їдальні.

     Сім'я одного селянина: батько, мати, троє дітей: хлопчикам 8 і 6 років, дівчинці - три. Весною батьки виганяють синів з двору, нічого не дають їсти. Сини зникли з села. Десь у травні декілька хлопчиків пішли в ліс видовбувати з землі бульбочки пролісків та інших рослин - їсти, при вході в ліс під дубом наткнулися на два дитячі трупики, по одязі впізнали своїх товаришів.

     Весна 1933 року була тепла, дощова. Селянські подвір'я, особливо в померлих, перетворювалися на непролазні хащі, справжні джунглі з бур'янів.

     Світ мав би розколовся надвоє, сонце мало б перестати світити, земля перевернутися – від того, що це було на землі. Але світ не розколовся, сонце сходить, Земля обертається як їй і належить. І ми ходимо по цій землі зі своїми тривогами і надіями, ми єдині спадкоємці всього, що було. Тож пом’янімо хоч сьогодні, з непростимим запізненням у кілька довгих десятиліть, великомучеників нашої трудної історії. Пом’янемо і знайдемо в собі сили пройти за ними дорогою їхнього хресного путі.
           

                                                                КИЩЕНКО 

Марія Тимофіївна

    То був страшний рік: повивозили з села все, що можна було їсти. Відбирали в людей картоплю, буряки, квасолю, сою — все їстівне. У нас помер з голоду батько, поховали як могли, бо в самих від голоду сил не вистачало й по світу ходить. Рвали лободу, жаливу, товкли сікачами, пекли на сухій сковороді з цього коржики і їли. Були такі, що їли людей. Поблизу нас жив чоловік К.К.. жив він із сестрою, її звали Н., так от вони, як помре людина і її заховають на кладовищі, йдуть відривають її з ями, тягнуть додому, варять і їдять.

    Була в мене меншенька сестричка, так він прийшов і стукає, щоб одкрила і дала йому вірьовку й відро — води витягнуть з колодязя. От вона йому у вікно подає, а він з вікна не хоче брати, кричить на неї, щоб двері відкрила, то вона злякалась, заховалась на піч, не відчиняла, аж поки мама не прийшла з роботи. Його всі люди боялись. Ловив людей у степу, в селі, аж поки на нього хтось не заявив. Як забрали їх, то й досі ніхто не знає, куди їх діли і що з цими людожерами зробили.

ТЕЛИЧКО

Марія Федорівна

   Мені було тоді 11 років. їли з дерев цвіт, молоде листя, лопухи. В колгоспному дитячому садку була вихователькою Чумак Дуня Ільківна. Вона, коли діти вмирали, виносила їх в сарай, потім приїжджав віз. вантажили і вивозили в яму.

  Моя мати теж працювала в дитячому садку. Якось вона спекла маторженик з висушеного цвіту білої акації і поклала цей маторженик собі під подушку. Одна дівчинка, коли моя мати спала, взяла і забрала цей маторженик. Після опитали всіх дітей, та ніхто не признався. Баба Дуня сказала, що вона знає ту дівчинку, яка взяла маторженик. Почали її шукати» та коли знайшли — дівчинка вже була мертва.

СЕРГІЄНКО

Настя Павлівна

   У нашій хаті всі попухли. Я працювала в радгоспі, там хоч дещицю давали їсти, варили баланду з буряків і кукурудзяної крупи, то хотіла й брата забрати в радгосп, але йоги не прийняли: малий, слабосильний, від вітру хитався. Зима була холодна, одягнутись ні в що, дуже замерзали. Голова радгоспу розпустив нас додому. Згодом працювала у пекарні, потім на кухні. Надивилася на ті страхіття. Веземо, бувало, продукти, а люди в балках мертві лежать.

   Давали нам в радгоспі 400 грамів хліба, я трішки їла, а решту залишала, несла додому. Потім від мене стали вимагати довідку від колгоспу, в мене її не було — мене розрахували з радгоспу. Знову залишились без нічого, то хоч щось, було, зекономлю та рідних підтримаю, а тепер геть нічого не лишилось.

   Почали в колгоспі дохнуть коні, їх викидали в старий колодязь. Люди ж почали обрізати з них м'ясо, а яке те м'ясо, як і коням не було чого їсти.

   Була в нас комсомолка Маня Пимонівська і активісти Л.І., Р.П., Ш.Г..

   В полі давали обіди, а Маня така слаба, аж від вітру хитається, от Л.І. кричить: "Не давайте їй їсти, вона в штани сої насипала". Кухарка пожаліла Маню, все-таки всипала їй черпачок баланди, а Л.І. підскочив, вибив миску з рук Маниних...

ПІВНЯК Олександра

Мені було тоді вісім років. Вчителька в нас була молоденька, вона за те. що я хороше вчилась, інколи брала до себе додому і потрошки підгодовувала: то кусочок хлібця дасть, то часом напоїть. Від голоду померла моя меншенька сестричка. Прийшла я зі школи, а сестричку вже заховали. Ховали так: біля чийсь могилки відриють ямку, покладуть померлого та й загорнуть. І все. Мама навіть не плакали, так якось усе байдуже було, то

своїх рідних не школа! Вже років через п'ять, як усе минуло, ходили ми по цвинтарю, шукали, та так і не знайшли те місце, де сестричку поховали.

НІКОЛЕНКО Микола

Мама наша померла ще до голоду, а батько оженився на Тетяні, так мачуху було звати. Вона така клята була, що жах. Їсти не давала моїй сестрі, змушувала до непосильної роботи. Одного разу послала її на город сапати, а в неї, бідної, немає сили й сапу в руках тримати, сидить на городі, травичку, бур'яни рве і їсть. Сестру мачуха зарубала сапою. І зарила в ямі, що в сараї. Залишився я сам на світі.

КИЩЕНКО Яків

Була колективізація: звели коней, звезли реманент. Потім сказали, що "головокруженіс" розібрали все назад. А в 1931 році все село вже були в колективі, та число колгоспників набагато зменшилось, бо чимало повтікало на виробництв. Керівництво колгоспів в основному присилалось із заводів і фабрик. Не всі люди були задоволені колгоспами.

В 1932 році урожай був хороший, план виконали, а людям нічого не дали. До того ж почали забирати й останнє в людей. На виробництві була карткова система, а в селі не давали нічого. Шукали по хатах хліб, було, що й борщ з печі витягували та виливали. Коли почало достигати зерно в полі, люди кинулись до колосків, переїдали, згодом знаходили багато мертвих людей у полі.

ЛЕОТОРНИК Раїса

Найдужче запам'ятався мені випадок із однією жінкою, про який розповів нам тато. Ішла по дорозі в селі жінка і впала, а бригадир приказав татові, щоб він ключкою відтягнув її додому. Батько це зробив, притягнув ту тітку до її двору, а її сім'я питається, чи вона ще жива. Батько каже, що ще жива. Так ніхто нічим тій жінці не допоміг, і вона незабаром померла.

СПЕРЕСЕНКО Ганна

Був у нашому селі такий чоловік, що з'їв свого брата і всю його сім'ю. Це К.К. Він мав намір убити нашу бабусю. Бабуся жила в другому селі, приїхала в гості до сестриної хати, але в ній жили вже інші люди. Ці люди почали розказувати про все. що робиться в селі, і тоді хтось постукав у двері. Хазяїн підійшов до дверей, питається: "Хто там?" А воно мовчить. Потім став вимагати, щоб бабуся вийшла з хати. По голосу впізнали. що це К. "Іди собі, — відказали йому — баби в хаті немає". І залишили її на ніч у хаті.

БОНДАРЕНКО

Ганна Якимівна

     Було в батьків нас п'ятеро. В голод вся сім'я опухла, з опухлих ніг текла вода. Їли траву, рилися по смітниках, підбирали все, що можна з'їсти, перевівали старі скирти соломи, проте й від них відганяли сторожі. Рвали гірчаки, сядемо під хатою на порозі й гриземо. Та це не врятувало від смерті моїх сестричок Клави і Віри, братиків Стьопи і Вані, поховали їх у садку, а незабаром помер і батько. Мама пішла працювати в кінзавод. Забрала й мене з собою. Так я залишилась живою.

ЛИТВИН

Ганна Лаврентіївна

Важко жилося в комуні. За дрібну крадіжку — зразу ж і суд. Не мали одягу. У 1933 році почався голод. Їли лободу, листя дерев. Литвин Григорій (мій дівер) помер з голоду прямо в полі, на роботі. Послали його сіяти волами - був уже пухлий, хворий. Упав на полі в бур'янах, знайшли на другий день з виклюваними очима. Поховали, загорнувши в скатертини яку я дала.

ПІВНЯК 

Тетяна Самсонівна

    Було нас у батьків одинадцятеро дітей — семеро хлопців і четверо дівчаток. Спочатку батьки померли. А з братів і сестер залишилась я одна. Їли лободу, гірчаки. Варили мамалиґу з дерті, яку давали коням, але це робили крадькома, щоб ніхто не бачив.

     Мій свекор Антон Іванович помер з голоду увечері, пішов мій чоловік в комуну, щоб дали коней — відвезти батька на кладовище. Пообіцяли дати коней, але погрожували, що коли ховатимемо з попом, то заарештують. Незабаром помер і мій чоловік.

ШИПИК 

Ніна Онупріївна

     Комісії ходили селом, що знаходили в хатах — те й відбирали. Мало, що забирали продукти, а то й рядна, рушники та одяг.

     На моїх очах було. Зима, мороз аж тріщить, іде комісія по дорозі, а назустріч чоловік у валянках: зупинили, роздягнули й пустили майже голим.

     Мати, було, принесуть гречаної полови, та в ступі потовчуть і варимо похльобку, а як макухи роздобуде, то для нас наче паска. Але скоро комісії й ступи позабирали. Пам'ятаю, брати десь ходили в степ і приносили жменьку кукурудзи, мати зім'яла зерно та каже: "Зараз зварю кулешику". Коли гульк — комісія на порозі: забрали жменю зерна, ми сидимо голодні й плачемо.

РУБАН Т.Ф.

     Ми пекли ліпеники з полови, ховрашків їли. Бандити ходили по хатах, забирали, де яка крупа, де яка горошина чи картоплина. А Сталін сидів у Кремлі і задницю грів.

    Їздили ми до Криму, то й там страждали, голодували. По дорозі, у поїзді вкрали у мене пальто, зосталась я в одній кофті з двома дітьми. Моя бабуся лежала в хаті сама. Прийшли ті шкуродери, витягли кусочок хліба з-під голови та й пішли, а вона незабаром померла.

     В бабусиному погребі ще було трішки картоплі і капусти, але й те забрали.

ПРОСЯНЮК
Олександра Овсіївна

Бензенко Ольга ішла з поля, упала й померла. Поблизу був розвалений колодязь, люди її туди й укинули, бо яму копати було не в силах, а Бензенко Дарку вкинули у погріб.

ЧУМАК
Марія Наумівна

Поїхав моєї двоюрідної сестри чоловік сіяти, на полі його зарізали і з'їли. Тільки залишились ноги і голова.

ЧУМАК 

Марія Василівна

    На нашій вулиці жив Литвин Олекса. Була в нього дочка Дуня, восени 1932 року посіяли вони жито на своєму огороді, а в1933 му зібрали вони те жито, наварили затірки, понаїдалися і померли.

КУЛЬБІЙ

Ганна Андріївна

     В нашій сім'ї померло від голоду семеро, в тому числі батько та мати. Всі закопані у дворі, де я й зараз живу. А ще двоє чужих — брат і сестра Гриша і Мотя. Їхні батьки також померли. В сім'ї Руденків від голоду померло десять чоловік.

ДУДУК М.В.

В людей все розбирали, з колгоспу все вивезли, що не було весною чим поля засіяти. Після голоду дуже багато в селі пустих хат позоставалось. З хороших хат людей розкуркулювали, а хати розвалювали. Вночі тайком ходили активісти по селу, стояли під вікнами, підслуховували чи ніхто про Сталіна щось погане не говорить.

СМОЛЯР Федір

Улітку 1932 року одноосібники і колгоспники ще працювали на полях, біля худоби, вирощували і збирали врожай, який того року родив. Коли настала пізня осінь, у сільських Радах почали створювати комісії для викачування хліба в людей, зразу доводили план до двору по здачі зерна державі. Хто виконував цей план, йому доводили другий, якщо план не був виконаний, то утворена комісія заходила у двір і забирали все, залишались для споживання кваснина та, може, якийсь пуд захованого зерна. Після цього з голоду почали помирати старші люди. З початком зими ні вдень, ні вночі комісія не давала спокою людям. Викликали селянина в сільраду, погрожуючи, вимагали здавати хліб. А де його взяти, як вичистили ще восени? Взимку і весною 1933 року комісія почала відбирати в людей картоплю, квасолю, інші овочі і кваснину. На все наше село залишилося всього чотири корови. Можна з повністю казати, що голод 1933 року був зроблений штучно владою. Весною почався масовий мор. Із 118 сімей, які в той час проживали в Петрозагірї. 36 сімей повністю вимерли, тільки в 14 сім'ях не було померлих, а всього померло з голоду 213 чоловік. Хоронили мертвих по декілька чоловік в одну яму, закопували в пустих погребах. Тим. хто копав ями і хоронив людей, давали з комори по 500 грамів сої або гороху. Матері, які поїли своїх дітей, теж померли. В селі не залишилось ні собак, ні котів.

ЛИТВИН

Фросина Дем’янівна

Я народилася в 1911 році. Батько Дем’ян Іванович Козак в 33 – му помер від голоду. Їли ми листя з вишень, абрикосів, кмину. У сівбу, коли відкривали комору в колгоспі намагалися будь – що зайти і взяти хоч декілька зернівок, ловили ракушки в ставку і все йшло в їжу.

КЛИМЕНКО

Іван Кіндратович

         Я працював у колгоспі, де варили їсти лише один раз на день. Потім перевели в комуну, куди прийшлось відвести коня й корову, забрали весь господарський реманент. У дворі не було ні відра, ні кухля, не було навіть чим води витягти все забрали до комуни. Пухли з голоду, їли юшку з лободи, жаливи, гризли гірчаки. Дружина - Настя Прохорівна померла з голоду.

Померлі від голоду жителі

села Олександрівка ( Ворошилівка )

1. Бензенко Михайло

2. Бензенко Дора

3. Бензенко Ольга

4. Білик Олена

5. Боженко Євдоким

6. Боженко Пелагея

7. Бондаренко Самсон Аврамович ( 10 дітей)

8. Бондаренко Ганна Самсонівна

9. Бондаренко Микита Антонович

10. Великий Омелян Данилович

11. Велика Олена Гаврилівна

12. Великий Федір Омелянович

13. Великий Дмитро

14. Вітряк Трохим

15. Гарбузенко (чоловік і жінка)

16. Гаяківські (3 чол.)

17. Гриценко Іван

18. Гриценко Тетяна

19. Дорошенко Настя і 3 дітей

20. Дорошенко Андрій

21. Дудук Федора Миколаївна

22. Дудук Серафима Василівна

23. Жежеря Василь Іванович

24. Жежеря Ольга Василівна

25. Жежеря Ганна Василівна

26. Жежеря Пелагея Василівна

27. Жежеря Микола Макарович

28. Жежеря Устя

29. Жежеря Василь Михайлович

30. Жежеря Марія Яківна

31. Жежеря Віра

32. Жежеря Надя

33. Жежеря Федір

34. Жежеря Павло

35. Жежеря Омелян Захарович

36. Жежеря Василина

37. Жежеря Хівря і 2 дітей

38. Жежеря Іван

39. Жежеря Олена

40. Жежеря Семен

41. Жежеря Йосип

42. Жежеря Микита

43. Жежеря Єлісей

44. Жежеря Фросина

45. Жигура Кіндрат Омельянович

46. Запарій Явдоха Сидорівна

47. Запврій Антон

48. Запарій Михайло

49. Карпенко Харитон

50. Карпенко Марія

51. КарпенкоТиміш Юхимович

52. Кислиць кий Іван та Мотря

53. Клименко Іван Якимович

54. Клименко Настя Прокопівна

55. Клименко Петро Якович

56. Клименко Яким

57. Клепач Федосія

58. Корлюк Михайло Свиридович

59. Корлюк Ганна Григорівна

60. Корлюк Марфа Свиридівна

61. Корлюк Поліна Свиридівна

62. Корлюк Григорій

63. Корлюк Михайло Григорович

64. КорлюкГалина Григорівна

65. Корлюк Наталка Михайлівна

66. Корлюк Ганна

67. Козак Петро

68. Козак Дмитро Дем’янович

69. Копковський Федір

70. Кульбій Григорій Дмитрович

71. Кульбій Тетяна Дмитрівна

72. Кульбій Яків Дмитрович

73. Кульбій Тарас Дмитрович

74. Кульбій Іван Дмитрович

75. Кульбій Андрій Іванович

76. Кульбій Іван Якович

77. Кульбій Меланія Федорівна

78. Кульбій Євдокія Максимівна

79. Кульбій Іван

80. Кульбій Микола

81. Кульбій Степан

82. Кульбій Ничипір

83. Кібальнік З. О.

84. Куцелощенко Федір і його дружина

85. Куций Іван

86. Куций Захар

87. Кучерява Пелагея Олександрівна

88. Кучерява Олександра

89. Лагно Василь

90. Лагно Микола Васильович

91. Лагно Михайло Тимофійович

92. Лагно Василь Миколайович

93. Лісненко Варвара

94. Лісненко Петро

95. Літвінов Григорій

96. Літвінова Соня

97. Лига Микола

98. Лига Варвара

99. Лига Іван Петрович

100. Петро Іванович

101. Литвин Лука

102. Литвин Олена

103. Литвин Палажка

104. Литвин Олексій

105. Литвин Євдокія Григорівна

106. Литвин Іван Іванович

107. Литвин Іван Іванович (син)

108. Литвин Федір Іванович

109. Литвин Григорій

110. Литвин Павло Савович

111. Литвин Маруся

112. Литвин Настя

113. Логвин Яша

114. Лиман Василь Андрійович

115. Лев Іван Дем’янович

116. Лещенко Ярина

117. Мартинюк Іван Платонович

118. Олексієнко Сашка

119. Плотник Микита Захарович

120. Плотник Олена Миколаївна

121. Плотник Григорій Миколайович

122. Плотник Никифір Миколайович

123. Плотник Єлизавета Миколаївна

124. Плотник Петро Миколайович

125. Пащенко Марія

126. Пащенко Сидір Федорович

127. Пащенко Опесінія Федорівна

128. Півняк Микола Онопрійович

129. Півняк Федір

130. Півняк Андрій

131. Півняк Данило Климович

132. Півняк Яків

133. Півняк Онопрій Тихонович

134. Півняк Тетяна Онопріївна

135. Півняк Михайло Онопрійович

136. Півняк Антон Онопрійович

137. Півняк Ганна Онопріївна

138. Півняк Антон Іванович

139. Півняк Микита Антонович

140. Піженко ( мати і син)

141. Паук іван Миколайович

142. Руденко Андрій Пилипович

143. Руденко Катерина

144. Руденко Поліна Андріївна

145. Руденко Любов Андріївна

146. Руденко Григорій Андрійович

147. Руденко Іван Андрійович

148. Руденко Федір

149. Руденко Пріся

150. Руденко Прокопій

151. Руденко Ганна

152. Руденко Маруся

153. Руденко Надя

154. Руденко Афанасій

155. Сова Микита

156. Скрипник Хівря

157. Скрипник Фросина Іванівна

158. Скрипник Федір Іванович

159. Тесленко Пилип Назарович

160. Тесленко Назар Карпович

161. Тесленко Ганна Пилипівна

162. Тесленко Степан

163. Тетяна

164. Тесленко Марія Назарівна

165. Тесленко Савка Карпович

166. Тесленко Михайло Назарович

167. Тесленко Харитина

168. Тесленко Мотя

169. Удовенко Параска

170. Удовенко Гаврило

171. Черненко Василь Теохвинович

172. Черненко Йосип Теохвинович

173. Черненко Тетяна Теохвиновна

174. Черненко Теохвин

175. Чумак Іван

176. Чумак Євдокія Іллівна

177. Чумак Михайло Кіндратович

178. Чумак Ілля Михайлович

179. Чумак Софія Михайлівна

180. Чумак Соня Михайлівна

181. Шарошкін Андрій

182. Юрчук Тетяна Гнатівна

183. Юрчук Надя

184. Юрчук Маня

У 2015 році  виповнюється 105 років з дня народження (19 квітня, за іншими даними 30 травня 1910 року) Жежері Олександра Юхимовича – Героя Радянського Союзу.

     Олександр Жежеря народився у с. Ворошилівка (тепер с.Олександрівка) Олександрійського району в сім’ї селянина - бідняка, українець. До війни працював пасічником, обирався до складу правління колгоспу в рідному селі. Учасник ВВВ. На фронті – із січня 1944 р. Гвардії сержант, командир кулеметного розрахунку. Відзначився у боях за визволення Кіровоградщини, при форсуванні Південного Бугу і Дністра, на Сандомирському плацдармі. Особисто знищив 600 гітлерівців.

Загинув у бою 1944р. у Польщі. Похований у польському селі Конемлоти Келецького воєводства. 13 вересня 1944 року гвардії сержант Жежеря О.Ю. посмертно удостоєний звання Героя Радянського Союзу. У польському місті Ченстохові, при визволенні якого загинув кулеметник, встановлено пам’ятник герою.  У 1957 р. на честь земляка односельці назвали його рідне село Олександрівкою.

    Відділ шкільного музею розповідає про життя та героїчну загибель нашого земляка Героя Радянського Союзу Жежерю Олександра Юхимовча. 

    Память про нього свято збережена в речах та спогадах. Лежить в музеї веретено, з любов’ю подароване дружиною, як частинка його самого, бо зроблене ж його руками, лежать листи, інші особисті речі, покладені руками Марії Платонівни, його Марійки, яка до кінця своїх днів, до останнього подиху берегла в серці подих кохання, вірність і щиру любов до батька дітей своїх.

Тепер і вона лишилася для односельчан пам’яттю, а експонати в музеї не дають цій пам’ті згаснути. Знайти тут можна багато – і спогади його побратимів, і листи медичної сестри Кухарської, яка розділила останні хвилини життя Героя і листи з віршами і фронтові газети. Музей береже пам’ять, яку відлунює аж у Музеї Збройних Сил у Москві, де стоїть кулемет О.Ю.Жежері.

     Навідник станкового кулемета 289-го гвардійського стрілецького полку, він був занадто рішучім і сміливим, він не міг чекати і в бою за населений пункт Квітка поблизу Кіровограда в березні 1944 року вогнем свого кулемета відбив три контратаки ворога, знищивши більше 20 ворожих солдат, він першим форсував р. Буг і кулеметним вогнем забезпечив переправу іншим, відбивши контратаку і знищивши більше 60 ворожих солдат. При форсуванні р. Дністер теж одним з перших переправився на інший берег, своїм вогнем знищив два ворожих кулемети, прикриваючи переправу полку. Він завжди був першим і одного разу залишився відрізаним від своїх.

     Проявивши мужність, велику стійкість і твердість, безстрашний кулеметник знищив більше 80-ти солдат і офіцерів противника і спонукав їх відійти назад. За період двохмісячних боїв був тричі ранений, але ніколи не покидав поля бою.13 серпня 1944 року в бою на Сандомирському плацдармі О.Ю.Жежеря, відбиваючи атаки, був смертельно поранений, тут же і похоронений.

За свій останній бій удостоєний звання Героя Радянського Союзу. Вдячні земляки поставили йому бюст біля Будинку Культури.

Разом з матеріалами про О.Ю.Жежерю висвітлюється і бойовий шлях 97-ї гвардійської стрілецької дивізії, в якій служив О.Ю.Жежеря.

Дослідження учениці 9 класу Коваль Юлії

про Василя Юхимовича Жежерю

    Життя його, як кни­га. Так і хочеться чита­ти й перечитувати. Дід прокладав борозну де­рев'яною сохою. Бать­ко любив землю, всі свої сили віддавала їй і мати. Та не відповіда­ла тоді земля взаємніс­тю, не щедро наділяла хлібом. А сім'я велика —одних дітей семеро. Жити доводилось впро­голодь.

     Найми… Трагічна смерть батька, якого у громадянську заморду­вали петлюрівці... Пер­ша комуна, куди, як і вся біднота села, потяг­лася сім'я Жежері. Все це його життя, його біографія.

     Минали роки. Василь закінчив школу, потім— курси бухгалтерів. Спо­чатку працював бухгал­тером у колгоспі імені Ворошилова, а 1938 році односельчани об­рали головою.

     Нелегко було 24-річному В. Жежері керувати колективним гос­подарством. Не вистача­ло досвіду. Відчувалась нестача тягла. Нерідко у плуга доводилось за­прягати корів. І все-таки господарство поступо­во, крок за кроком рухалося вперед.

   ... Відгриміла Велика Вітчизняна війна. Бойо­вий шлях Василя Юхи­мовича був тяжкий і славний. Брав участь у жорстоких боях за Сталінград. За мужність і героїзм удостоєний кількох нагород.

     Коли в 1945 повер­нувся в рідне село, від­разу ж обрали головою колгоспу. Гірко було дивитись на розорене війною господарство. Фашисти знищили все дотла. За­лишили спустошену землю. Починати, роз­повідав Василь Юхимович, довелося з «нуля». Не було нічого. Та було в людей велике бажан­ня відбудувати зруйно­ване господарство, зно­ву поставити його на ноги. У війну два брати – вихованці школи Козак Дмитро Дем’янович і Козак Іван Дем’янович розібрали, змазали і закопали в землю трактор. А коли було звільнено село, то цей трактор був використаний у колгоспі, тому що техніки майже не було. По кілька днів не залишав тоді поля трак­торист Петро

   Клименко. Зношений, старенький «Універсал», якого, на щастя, вдалося зібрати, часто виходив з ладу. 

    Більше техніки не було. Доводилось працювати біля землі вручну.

   Зате яким святом бу­ли перші післявоєнні жнива Люди знову по­вірили у свої сили, від­чули радість праці. Поступово господар­ство набиралось сил, міцніло.

   У 1950 році Василь Юхимович Жежеря став на чолі великого укрупненого господарства. До їхнього колгоспу приєдналося ще чотири сусідніх.

   Прибавилося і турбот у голови. За день треба було побувати на кож­ному полі, у майстерні, на фермах, в саду... А ввечері в конторі зби­ралися бригадири. Гур­том радились, як підви­щити врожайність, збільшити прибутки ар­тілі.

  Перший рік роботи приніс об'єднаному господарству хороші нас­лідки. Всі бригади пере­виконали взяті зобов'я­зання. Зібрали з кожно­го гектара по 28 цент­нерів зернових і по 250 центнерів цукрових бу­ряків. Це був великий успіх.

   Колгосп збудував добротні тваринницькі приміщення, нову меха­нічну майстерню. По­повнювався машинно-тракторний парк. Мно­жились прибутки артілі. Вона п'ять разів була учасником Виставки досягнень народного гос­подарства в Москві, на­городжена медалями.

    На все життя запа­м'ятався Василю Юхи­мовичу 1958 рік. Радіс­тю сповнилось його серце, коли підбили підсумки праці за рік. До ЗО центнерів видав кожний гектар пшениці, на кожні 100 гектарів угідь виробили по 50 центнерів м'яса. Досяг­ли добрих показників і по виробництву інших видів продукції. Уряд високо оцінив славну працю трудівників арті­лі. Групі передовиків були вручені ордени і медалі. А на грудях Ва­силя Юхимовича засяяв орден Леніна.

    Пройшли роки. Давно немає орденоносця. Пішов із життя… Та пам’ятають селяни свого голову, шанують пам'ять про нього і його трудовий подвиг.

Гість з храму предків

   Нещодавно в музеї створено новий відділ присвячений нашому земляку, автору святого письма «Мага Віра» - Леву Силенку.

     Народився він у родині Терентія і Олени Силенків. Маючи дванадцять років Левко уже знав, що таке гірка чаша життя (голод, холод, притаювання переконань). Та він ніколи на життя не нарікав і вірив, що треба жити і вижити пройшовши через усі негаразди. У 1931році, під час колективізації, родина Терентія Силенка була оголошена «куркулями», їх вигнали з хати та забрали все майно, а маленького Левка було стерто з дошки пошани де записували кращих учнів школи. Батько за смушеву шапку виміняв у місцевого секретаря сільради справку, що він є середняк і зсім'єю переїздить до Олександрії. З 1938року Силенко стає студентом Кременчукського бібліотечного технікуму. Починає писати вірші. 

    Під час Другої світової війни Лев Силенко був вивезений до Німеччини, звідти потрапив до Америки де і навчався, а 1953 році переїздить да Канади. Як дослідник побував у багатьох країнах Америки, Європи, Азії, вивчав санскрит в Індії . 

    Потомок Скитів, засновник нової релігії, осяяний Святим Духом, він почув голос предків, які в ім’я спасіння нащадків покликали його засвітити РУНВіру (рідну українську національну віру) в єдиного господа з ім’ям Дажбог. В 1966 році в діаспорі була зареєстрована перша громада вірних РУНВіри. На початку 90-х років такі громади були зареєстровані в нашій державі. На сьогоднішній день в Україні їснує більше 40-ка громад. 

    В експозиції представлені твори Лева Силенка, його вірші, фотографії з років юності та сучасні, є також плівки з записами проповідей та вчення Учителя

    Недавно вийшла в світ нова книга «Святе Вчення», в якій подані духовні основи Силенкової віри в Єдиносущного, Всеправедного і Милосердного Господа – Дажбога.

Ми не гості планети Земної,
Ми достойні її трударі,
Маєм розум Вітчизни святої,
Свій закон і свої Вівтарі,
Ми народжені духом Дажбога,
Орь і Лель нам дарили Любов,
Щоб у нас була Рідна Дорога,
Рідна сила і Воля, і Кров.

   

Музей школи